Чи існував наказ УПА про винищення поляків на Волині? 

Слід звернути увагу й на ще одну обставину. З чекістських документів відомо, що у полон Стельмащук потрапив у ніч на 27 січня 1945 року «у вкрай тяжкому хворобливому стані – хворий на тиф та поранений». Хоча за твердженням арештованого, він прохворів тифом до 3 лютого, однак у листі керівника підпілля ОУН на Волині згадується, що 12 лютого повстанці бачили «Рудого» на Рівненщині. «Рудий» мав забандажовану голову і руки, а один більшовик помагав йому йти». То ж у якому стані перебував арештований під час допитів у лютому 1945 року, можна тільки здогадуватися.

Не слід забувати й те, що кримінальна справа проти Стельмащука була порушена 9 червня 1945 року. Однак слідчий жодним чином не зазначає, коли, а головне за яким принципом до неї були залучені протоколи допиту «Рудого» за лютий місяць, які складалися зовсім іншими особами, і чому туди не потрапив цей так званий «протокол допиту» за 28 лютого? З документів радянських спецслужб також знаємо, що ще до першого допиту 8 лютого чекісти проводили із полоненим як мінімум дві «бесіди», і окрема здобута на них інформація пізніше майже дослівно була відображена у протоколах допиту. То ж зміст так званого «протоколу допиту» за 28 лютого так само міг бути наслідком якоїсь іншої «бесіди» зі слідчими, які скористалися слабким станом хворого на тиф та пораненого повстанця для отримання потрібної інформації.

Виникає питання, для чого чекістам знадобився цей сумнівного характеру «протокол допиту» з «секретними директивами» та даними про «співпрацю» ОУН і УПА з німцями. Документів, які б прямо пояснювали це, у архівах радянських спецслужб наразі не виявлено.

Однак відомо, що у першій половині 1945 року чекісти активно використовували Стельмащука, аби змусити інших повстанців до явки з повинною та припинення опору. Зокрема, 15 лютого від імені «Рудого» було виготовлено звернення «До всіх командирів, політвиховників та стрільців з’єднання групи УПА «Завихост», яке накладом у кількадесят тисяч примірників поширили на Волині та Рівненщині.

У ньому наголошувалося на безперспективності подальшої боротьби, на «можливостях», котрі радянська влада начебто дала людям, і на тому, що народ, мовляв, ненавидить повстанців, які «заважають йому будувати своє щасливе життя». У квітні місяці чекісти організували 14 зібрань населення у кількох районах Волинської області, на яких Стельмащук «виступив із викривальною промовою про ворожу діяльність ОУН і УПА та їх зв’язках з німецьким фашизмом». І навіть після того, як восени 1945 року Стельмащука було розстріляно за вироком військового трибуналу, чекісти у спеціально виданому у листопаді наступного року наказі намагалися переконати повстанців, що «Рудому», «Очерету», «Зміюці» (сину Вітовського Д.) і багатьом іншим, що осудили зрадницьку антинародну діяльність українсько-німецьких націоналістів і свою бандитську роботу, збережене життя і надана можливість повернутися до праці».

Також нам вдалося виявити в одному з центральних архівів цікавий документ. Це надрукований начебто від імені Стельмащука його власний «життєпис», який охоплює період від дитинства до радянського полону у січні 1945 року. Документ повторює інформацію з протоколів допиту «Рудого», але подає це як начебто його власну розповідь, розбиту на 15 тематичних розділів. Кожен з них має свій заголовок, причому абсолютна більшість з них покликана утвердити враження про ОУН та УПА як про «колаборантські» структури на службі у німців: «Як ми оунівці готувалися у німецьких школах шпигунів та диверсантів для нападу на СРСР», «З німецьким динамітом – для диверсійної роботи у Радянський Союз», «Для боротьби з радянськими партизанами та Червоною армією ОУН з допомогою німців створили бандитські загони – УПА», «Центральний провід ОУН мав домовленість з німецьким командуванням про спільну боротьбу проти радянської влади» тощо. Передостанній з цих розділів присвячений якраз «секретним директивам» керівництва ОУН та майже дослівно відтворює відповідний фрагмент «протоколу» від 28 лютого.

За стилем цей документ дуже подібний до провокаційних видань, які у 1960-ті роки масово видавалися радянською пропагандою від імені колишніх повстанців для того, аби розповісти українській, а особливо закордонній громадськості «правду» про «злочинний характер» боротьби ОУН і УПА. Серед «авторів» цих книжок були, наприклад, колишній головний командир УПА Василь Кук та керівник ОУН Волині Василь Галаса. То ж, можливо, щось подібне планувалося видати від імені Стельмащука, і саме для цього знадобився «протокол» від 28 лютого із нагромадженням «секретних директив» та інформації про «співпрацю ОУН і УПА з німцями», та створений на основі матеріалів кримінальної справи «життєпис» «Рудого».

Пізніше у 1966 році для співробітників КГБ було підготовлено спеціальну лекцію із промовистою назвою: «Підривна діяльність українських буржуазних націоналістів та боротьба з ними органів державної безпеки Української РСР у період Великої вітчизняної війни». У одній з її частин йшлося про те, що боротьба ОУН і УПА з німцями – це така хитро задумана комбінація, покликана відволікти «народні маси від справжньої антифашистської підпільної та партизанської боротьби». А насправді, мовляв, повстанці діяли за вказівкою своїх «господарів-фашистських загарбників» та займалися лише грабунками населення, боротьбою з радянськими партизанами та брали участь у каральних операціях гітлерівців. Для «доведення» цієї тези було використано все ті ж «показання» Стельмащука про «секретні директиви» з «протоколу» від 28 лютого. То ж тепер створений «попередниками» документ мав відігравати роль навчального матеріалу для майбутніх поколінь чекістів, у яких не повинно було виникати найменшого сумніву в необхідності боротьби проти українського визвольного руху.

Насамкінець лишилося сказати ще кілька слів про походження начебто отриманої Стельмащуком від Клячківського вказівки про винищення польського населення. Справа в тому, що хоча у «протоколі» від 28 лютого вона описується як «секретна директива» Проводу ОУН, у матеріалах кримінальної справи на Стельмащука міститься дві різних версії її походження. У протоколі допиту від 20 лютого зазначається, що знищення польського населення на півночі Волині наприкінці серпня 1943 року було здійснено «за вказівкою командувача військовою округою «Олега» [командира ВО «Турів» Миколи Якимчука – авт.]». Ще одну версію з посиланням на протокол судового засідання у справі Стельмащука докладно проаналізував у своїй книзі Володимир В’ятрович. За нею «Рудий» у червні 1943 року отримав наказ про знищення поляків на півночі Волині від Клячківського, однак присутній на цій зустрічі представник Проводу ОУН Олександр Луцький пояснив, «що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях». Разом з тим, ця версія також залишає багато питань. За словами «Рудого», він від початку був проти цього наказу, однак «Клим Савур» почав погрожувати йому польовим судом за невиконання. Тим не менше, Стельмащук все одно тягнув до серпня 1943 року, коли його удруге викликав до себе Клячківський, та разом з Якимчуком знову почав вимагати виконання наказу. «Рудий» і цього разу не погодився, однак, зрештою, в останні дні серпня все-таки провів антипольську акцію у північних районах Волині. Але не зважаючи на суперечки з командиром УПА та саботаж виконання його наказу протягом майже двох місяців, Стельмащук чомусь не тільки не потрапив «під суд», а навпаки восени того ж року пішов на підвищення: замість загону очолив цілу військову округу «Турів». То ж питання про те, наскільки відповідали дійсності показання «Рудого» про підстави винищення польського населення, потребує подальшого з’ясування.

Нарешті ще одну, вже четверту версію, знаходимо у документах радянських партизан. У радіограмі одного з загонів з’єднання Олексія Федорова за 6 вересня 1943 року зазначається, що «на таємній нараді 6 таборів націоналістів прийнято рішення винищити все польське населення. 28-29-30 серпня вони вирізали польські сім’ї [у] селах: Кути, Островетська Воля, Островки, Чмикус». Зазначені населені пункти розташовані на півночі Волині, на тій самій території, про яку йдеться у кримінальній справі на Стельмащука.

Усе вищевикладене вкотре доводить, що справжні причини та перебіг польсько-українського конфлікту у часи Другої світової війни потребує подальшого дослідження із залученням максимальної кількості доступних джерел та здійсненням їх системного та всебічного аналізу. Однак у рамках такого дослідження навряд чи варто використовувати як належний доказ «показання» Стельмащука з «протоколу» від 28 лютого і, тим більше, некритично ставитися до їхнього змісту.